Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Колеги навідуються. Кокотко найчастіше, йому моя придибенція найбільше чомусь сподобалася:

— Як твій гомо ляпсус?

— Так чув же: різать не будуть.

— Прекрасно! Хвала академікам столиці! Оце ж у тебе тепер тільки життя й починається, носорог! Чим довший ріг — тим більші шанси!

— Якби ж то так було…

— Ти не спіши хоронить себе. От скажи: ти — рідкість?

— Куди вже далі — дефіцит із дефіцитів.

— О. А в яку житлокубатуру й квадратуру цей дефіцит запаковано? Соромно признатися зарубіжному кореспонденту! Та якби мені такі ікла на лобі були, хіба б у малосімейці сидів?

Натяк зрозумів. Подумав трохи — рогом уперед. Розштовхав першочергових. Інваліди й ветерани самі розступилися. Крутнув перед перевіряючими генною спадщиною. Погодився на особняк з басейном.

А Кокотко наче заведений:

— Тебе в кіно знімають? А чому досі не в спілці, сам знаєш, в яку ці кіношники ходять? Виламуваться почнуть, що сам не знімаєш? Просися в співавтори! Знов виламуваться почнуть — пообіцяй, що їм те ширококарманне рогом вилізе!

Я й пообіцяв. Режисер впирався, правда, то я його в баранячий ріг. І зразу я і в титрах, і в консультантах, і в співавторах.

Сподобалося.

А Кокотко увійшов у раж:

— Умру, якщо не видаси мемуарів!

Беру видавництво за роги. Кажу директору так зразу, але ввічливо:

— Я книжок не писав ніколи, ще не пробував, але ж редактори у вас грамотні?

— Але сенсація — не наш стиль…

Не наш? Я їм показав, чий він. Виходить, що туземці можуть хвалитися самі, а ми своїх співвітчизників не можемо проінформувати? А де ж громадянська гордість? І цей, ну — патріотизм?!

Заробили директор з головним видавничим редактором по догані — оцінили мою неповторність. Хоч до рани клади. Ще й консультувалися самі, чи на обкладинку мене самого, чи з дружиною.