Розділ «КУПАЙЛО»

Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:

Ходили дівочки коло Мареночки, а хлопців ватага — навколо Купайла…

Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.

Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, — обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.

Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…

Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!

Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:

— Гарна ти!

— Невже? — дівчина почервоніла від задоволення.

— Клянусь Світовидом!.. Танцював би з тобою до самого ранку!

— Я теж, — почулося у відповідь сором'язливе признання. Їхні руки сплелися в міцному потискові.

Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум'янець.

— Що з тобою? — сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.

Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах — червоне корзно, на ногах — жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев'язане кольоровою стьожкою. Ліва рука — на рукояті меча, права — уперлася в бік. Обличчя закам'яніле, суворе.

А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.

Ох, боюся я його! — прошепотіла дівчина, здригаючись. — Прив'язався, мов лісовик!

Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:

— Не бійся… Я захищу тебе!

— Він княжич…

— Ну то й що?.. А ти — князівна!