Розділ «Післямова»

Ось і скінчилась оповідь про князя Кия, його братів та сестру Либідь.

Автор запропонував читачеві свого версію про давноминулі події на нашій землі, що спричинилися до встановлення в племені полян династії Києвичів та заснування міста Києва, про русів, що стали ядром полянського союзу племен, а згодом і всіх східно-слов'янських племінних союзів.

Читач може запитати: а чи жив насправді такий князь? Чи не вигадали його для того, щоб якось пояснити назву міста? Чи не легендарна це особа? І звідки відоме його ім'я? Адже минуло багато століть з того часу, коли на високій кручі над Дніпром, серед великого бору, руками наших предків було зведено чималу, по тодішніх масштабах, фортецю-город, — з глибоким ровом, високим земляним валом та міцним сосновим чи дубовим палісадом по ньому… І чому лише тепер постало питання про 1500-річний ювілей Києва? Хіба вчені не знали про це раніше?

Спочатку пильно приглянемося до самого слова Київ. За граматичними ознаками це присвійний прикметник типу Іванів, Петрів, батьків. Тому не важко здогадатися, що утворений він від власного іменника Кий, тобто палиця, кийок, дрючок.

Подібні імена у наших предків-слов'ян — явище загальновідоме, дуже поширене. У вигляді прізвищ вони збереглися до наших днів — Вовк, Заєць, Сова, Дуб, Корж, Чуб, Чіп, Ключка тощо.

Таких сучасних прізвищ, що були колись кличками-імена-ми, можна навести безліч. Кий серед них — не виняток… Тож коли б навіть у нас не було письмового джерела, що пояснює походження топоніма Київ, то шляхом найпростішого граматичного розчленування цього слова ми легко можемо визначити його слов'янську основу — кий. Оскільки назви поселень у давнину часто утворювалися від імені чи прізвища першопоселенця, то у нас немає підстав сумніватися в тому, що й Київ названий в честь людини по імені Кий.

Хто ж був Кий?

З нашого найдавнішого літопису «Повісті временних літ», уривок з якого наведено на початку цієї книжки, ми дізнаємося, що Кий був полянським князем і з братами «зрубав» град, названий його ім'ям.

Довгий час вважалося, що запис літописця Нестора про Кия — це вигадка, легенда, як, до речі, і розповідь славнозвісного співця Гомера про Трою та біблейна легенда про всесвітній потоп. Однак історична наука, зокрема археологія, накопичує все нові й нові факти, які дозволяють по-новому глянути на ці проблеми.

Зусиллям багатьох учених було достовірно установлено, що ці легенди (та й багато інших) мають під собою реальний грунт. Так, наприклад талановитий археолог-аматор Генріх Шліман в 70-х роках XIX століття знайшов і розкопав стародавню Трою і цим підтвердив історичність фактів, покладених в основу гомерівських поем «Іліада» та «Одісея».

А ось англійський учений Леонард Вуллі в 20-х роках XX століття розкопав шумерійське місто Ур в Месопотамії, на березі Євфрату і довів, що в доісторичні часи катастрофічна повінь затопила всю ту країну довжиною в п'ятсот і шириною в сто п'ятдесят кілометрів. Більшість населення загинула. Цю повінь шумери назвали всесвітнім потопом, і під такою назвою трансформована, перетворена в легенду розповідь про нього значно пізніше ввійшла в біблію.

Чи не так було з Києм та Києвом?

Розкопки на Старокиївськії горі, в районі Історичного музею, проведені в 50–60 рр. радянськими вченими, показали, що в VI–VII ст. тут уже існувала слов'янська фортеця. Закласти її міг лише князь, який мав значні матеріальні ресурси та людей для такого великого будівництва. І, нарешті, знайдено городище Кия.

З усього цього можна зробити цілком певний висновок: повідомлення Нестора в «Повісті временних літ» про те, що князь Кий «зрубав» город і що город цей названо його ім'ям, грунтується на вірогічних історичних фактах.

Однак уже в часи Нестора дехто сумнівався в реальності князя Кия. Такі скептики казали, що Кий справді колись жив, але був не князем, а перевізником через Дніпро. Іменем цього перевізника місто, мовляв, і названо Києвом.

Щоб спростувати такі «не історичні» твердження, літописець доповнює своє повідомлення дуже цікавими і важливими фактами з біографії полянського князя. «Коли б Кий був перевізником, — твердить літописець, — то не ходив би до Царграда. Цей же Кий князював у роді своєму і ходив до царя і, як розповідають, велику шану прийняв від царя, при якому він ходив. Коли ж повертався назад, то прийшов він на Дунай, облюбував місце і зрубав городок невеликий. І хотів сісти в ньому з родом своїм. Та не дозволили йому зробити це ті, що жили довкола. Так і нині прозивають дунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і життя своє скінчив, і брати його Щек та Хорив і сестра їхня Либідь тут померли. І по цих братах почав їхній рід держати князювання в полянах».

Як бачимо, це доповнення Нестора дуже суттєве. Кий, видно, був видатною історичною особою. Недарма за півтисячоліття, що минуло від Кия до Нестора, народ в пам'яті, в усних переказах («розповідають») зберіг найважливіші факти його політичної біографії — збудував столицю на Дніпрі, ходив до Константинополя, поставив городок на Дунаї і хотів перевести туди своє плем'я, але, зустрівши опір місцевих племен, повернувся до Києва, де й «життя своє скінчив». Зовсім не мало! Про багатьох князів X–XIII ст. ми іноді знаємо набагато менше.

Отже, ми з повним правом можемо зараз стверджувати, що Кий був реальною історичною особою, видатним полянським князем, засновником Києва.

Автор не ставив собі за мету написати про Кия роман-хроніку, де б можна було використати матеріал з «Повісті временних літ». Задум його був значно скромніший — в сюжетній формі реконструювати лише невеликий відтинок Києвого життя, але відтинок важливий. Тут — напад однієї з гуннських орд, що після розпаду держави Аттіли кочувала в причорноморських степах, зміна династії в полянському союзі племен, заснування Києва. І, звичайно, політичний устрій, побут, військова організація східних слов'ян того часу, про що чимало матеріалу дають хроніки Прокопія, Менандра, Псевдо-Маврикія, Йордана та інших середньовічних хроністів, а також численні публікації радянських учених.