Розділ «КУПАЙЛО»

— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?

— Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…

— Тоді когось не з вашого роду…

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!

Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.

— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.

— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?

— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…

— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?

— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!

Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.

Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…

Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?

Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.

А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!