Розділ «АТТІЛА»

Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.

Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м'ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.

Там гунни зупинилися надовго.

Один за одним змінювалися їхні кагани — Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа… Було їх, мабуть, більше. Та чия пам'ять у силі втримати їхні незвичні імена?..

Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба… Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу, — на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів, на даків. А найчастіше — на ромеїв, котрі звали себе греками і сиділи на південному березі Дунаю аж до теплого моря.

Налітали ордою, мов вихор, убивали людей, спалювали хижі, а скот, збіжжя і все майно забирали собі.

Багато племен, щоб урятуватися від загибелі, визнавали їхню зверхність, платили данину і посилали своїх воїв до їхнього війська.

Ромеї ж, народ могутній і гордий, не хотіли підкорятися чужинцям, або як вони казали, варварам. Тому будували фортеці понад Дунаєм, ставили там військо. А часто платили гуннам золотом, щоб не нападали.

Так тривало до того часу, поки каганом не став Аттіла.

У кагана Руа не було синів, і після його смерті гуннами почали правити два його племінники — Бледа й Аттіла сини Мундзука, молодшого брата Руа.

Бледа й Аттіла були рідними по батькові і чужими по матерях. Але не ворогували, як це часто буває, а з дитинства жили в злагоді й дружбі.

Мундзук, як і каган Руа, жив уже не як простий гунн — в кибитці, а в великій гарній хаті, такій, як у ромеїв, і мав він, окрім цих двох синіводнолітків, ще багато дітей. Це був цілий дитячий кагал, і хлопці верховодили в ньому.

Та одного разу Мундзук привів білявого, голубоокого хлопчину і сказав жонам:

— Це гот, син ромейського магістра кінноти Гауденція із Доростола на Дунаї, бо вестготи служать ромеям. З Гауденцієм ми уклали мир, а щоб ромейські федерати не напали на нас зненацька, взяли цього отрока заложником. Кілька літ жив він у князя союзних нам остготів Аларіха, а тепер, коли підріс, ми з Руа забрали його до себе, щоб не втік… Годуйте його, зодягайте, як власних дітей, а Бледа й Аттіла хай стережуть. Великі вже!

І пішов. Жони одна по одній зникли теж.

Двоє підлітківгуннів з цікавістю розглядали незнайомця, котрий був їхнім ровесником і, насупившись, зпід рудуватих брів зиркав на них.

— Ти справді гот? — спитав Аттіла — низенький, але міцний хлопчина з великою головою, широким вилицюватим обличчям і маленькими чорними очицями.

— Гот, — відповів той.

— Як же тебе звати?