Не вбивай. Батурин.

Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він

природжений Україні союзник проти Петра... Хмари, хмари!..

Гетьман, як градобур, глядить на захмарене небо й

розумом своїм силується відвернути тучу.

Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов

будували фортецю, висаджували порохом мури і колегами покривали Київ. Гетьман знову

доглядав фортеці, ніби він не гетьман, а дозорець царський.

Військами його Другі верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх

дерниною, валять і мурують, мурують і валять, безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як

козаки, до шабель привиклі, тягають тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як

гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська

залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало.

Гетьман під сторожею салдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..

Осінні дощі, — Київ плаче.

Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях

будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.

Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.

Пригадує собі, як тут царя гостив.

Від бенкетної салі до входових дверей червоний хідник.

По одній стороні царські люди, по другій наші старшини. Відчиняються двері, цар на