Не вбивай. Батурин.

тебе.

Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку!

Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона

матірні розпорюють, щоб не родили нащадків колишньої слави.

Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь!

Гетьман Мазепа, як градобур, дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм

силкувався відвернути тучу.

У розум свій не тратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством

досвіду перевишав його. Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні,

не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи,

всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знасилувати її бажають.

Ні одному з них не вірить старий гетьман Мазепа, — цареві Петрові менше всіх. Цей

деспот навіть з намірами не окривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного

самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітнпка, котрий за нагороду малу і

найбільшого злочину не зжахнеться?

Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з

Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана

коронного Синяковського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк, проти

Булавіна, щоб приборкати його.

З Ганського потіхи Синяковському не буде. Чути, що Ганського полчани гірш татарів