Не вбивай. Батурин.

Орликові почорніло в очах.

Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова то мудра, та відваги

мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше окривати годі. Орлик прочитав лист і довідався

правди, треба признатися. Але як?

Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник.

Один, два, три... дванадцять!

Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.

— Північ — година духів.

— Дванадцята вночі, — додав Орлик.

— Ніколи перед півночею не сплю, — говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар

почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появиться

Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі вони, їм же ність числа.

Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки

та кривди, забув про сором України.

Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його

очі, і про Петра забув.

— Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. — Що ти зробив, щоб

помстити нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден св. Андрея

почепив на шию і покійно глядиш на її муки!..

— Уважай, Пилипе, — звернувся нараз до Орлика гетьман, — уважай, щоб і тобі так