Не вбивай. Батурин.

Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.

— Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене! — і руками очі закрив.

Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Різні питання насувалися йому на гадку, але

питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що

жахався промовити слово.

Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того

здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить

загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні, — Орлик зжахнувся. Могутня стать Петра

виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!

Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей, замучених в найлютіший спосіб.

Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави

по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не

тямить.

І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри,

що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно

жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що

плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і

Чорному Ярі, згадав Ромодановського — і мороз пішов йому по спині.

Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні,

котрої ненавидить?