Не вбивай. Батурин.

порозі стає.

Голови хиляються додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його, — він мовчки

поміж лавами проходить. «Слухай, що Меншиков скаже!»

«Так, так, слухай, що Меншиков скаже».

На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.

Гетьман з-під ока дивиться на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило

недовірювати людям. По собі знає, який це Сфінкс, душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу

Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.

І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист

від гарної княгині Дольської. Не любовний, — певно. Лист писаний тайним, числовим письмом,

від якого в Орлика ключ.

— Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман. — Ще є діло.

— Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове.

— Спішись! — Гетьман сідає за столом і нервово повертає на всі сторони тим таємним

листом. Шматок паперу покритий числами, і на тім отеє шматочку, може, й написане рішення

цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лещинський піде йому на руку. Якщо

Лещинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.

— Чого ж ти так баришся, Пилипе?

— Вже йду, милосте ваша, вже йду!

Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і