Не вбивай. Батурин.

похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе,

не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказать, хоч би за неї прийшлося заплатити

життям. Чув гореч на устах і гіркі були його слова, як полин, як чарка отрути.

— Батьки і діди ваші куди більше від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай

ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б

піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той, що Батурина боронив, та не

оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте,

спішіться, бо якщо скортить мене отсю шаблю, замість у похву, в груди свої вложити, так тоді

пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Спішіться!

Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як

живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю

образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або

у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими

словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її

кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не

розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як

гукала колись жидівська товпа: "Распни, распни Христа", навіть ті замовкли тепер, ніби в рот

води набрали, й дивилися тільки, куди б то їм непомітно виховзнутися з майдану. А

виховзнувшися, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли свій сором сховати.

Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірше