Не вбивай. Батурин.

— Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою.

Сивоголовий дід піднявся зі свойого місця, підступив до Чечеля і попрохав тієї шаблі.

— Будь ласка! — і Чечель йому подав.

Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував.

— Правдива козацька шабля, — сказав і хотів Чечелеві віддать, але й другі підходили до

нього, бо й собі хотіти бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І

ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і

за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із

неї тільки малий шматок остався.

— Кажете, що я втік, — говорив Чечель дальше, — що я Батурин лишив, а сам перед

карою спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони

моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не вартні. Тих, що живцем у руки ворогів попали,

я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися дальше

за тих, що замість обороняти волю й честь, заколот чинять, брат на брата каїнову руку

підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га,

що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасення ваше прийме. Може, діти,

що бачитимуть цей сором, зжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх.

Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караула, продавайте за юдиний гріш і впийтеся за

нього, щоб позабули себе і свій гріх.

Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови