Не вбивай. Батурин.

І почув він у душі своїй таку велику вдячність для отсих лицарів батуринських, таку для

них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак

за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.

"Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою, — потішав

себе, не відчуваючи в серці свойому для отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого

більше, крім опрощення сумного. — Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що

творять..."

— Чечель! Чечель! — шепотіло кругом.

Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від

засліплення п'яні.

Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з

чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували набоки, так що над майданом тільки

жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней,

на яких забагато тягару накладено.

— Полковник Чечель! Чечель!

А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.

Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а

завели до сорому і до неволі. "Чому? Чому?" — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в

яку попав, гіршу від учорашньої.

Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вожда, котрий позиції не хотів