Не вбивай. Батурин.

від снігу дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під

вечір. Сутеніло.

Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на боєвище, з котрого ворог

утік.

На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про

майбутнє. Не одно, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер, і як могли б, то заховалися б під

землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив. Їх село, їх громада збиралася

полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що

не прийшло до того. За тими думками незчулися й не помітили, як до села наближилася ватага

гільтаїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок,

збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає

усім, хто проти гетьмана заявиться, і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті

промисли погані. Гріш їх манив, їх манила надія наживи.

А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього.

Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.

Помагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих

ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж тут. Головна річ Чечель.

За нього заплатять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у

руки дістать! Награбували коней, запаслись у рушниці, вже вони не розбишаки нічні, а прямо

якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух