Не вбивай. Батурин.

Гу-у!

Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу.

Чечель закусив губи: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять".

Сумував серед села болотом укритий майдан.

Холодний, зимний дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе.

Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод.

Потолочений, заболочений, здавалося, не жив.

Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поломані кості.

— Лишіть мене, — просив, — дайте, хай сконаю. Не хочу такого сорому переживати, діти!

Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки

малесенький шматок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки

розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах.

— Правдива, козацька шабля...

Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую щаблю, обтерли зі смородливого

болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував.

...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ

Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 p. писав цар із своєї кватири у Погрібках:

"Пане полковнику чернігівський!

Писав нам пан генерал князь Меншиков о злім учинку і о зраді гетьмана Мазепи і хотів,

щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому ділі, про що вчорашнього числа до вас,