Не вбивай. Батурин.

Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри

нашого життя ворог не погасив докраю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє,

загляне в кождий куток, в кожлу щіль і добуде звідтам усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме,

голодних накормить. Він знає, де є хліб.

А тоді й на трупів черга прийде. Добре, що зимно,

Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці,

не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися,

чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей

найпоганіша з усього — гієни.

Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.

Озираючися, наслухуючи, ловлячи кождяй шелест сухого листя, обходить кладбище і

зазирає у город... Тихо, тільки трупи, круки і собаки.

Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гільтайство, що

Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує город. Знає оподалік від замку один тайник.

Не великий, але безпечний.

Туди стягає усіх недобитих, ранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій

пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білля й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не

йому!

— Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене.

Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання.