Не вбивай. Батурин.

На тратвах шибениці, а на них козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять, неначе в

червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви,

червониться вода.

Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка.

Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й

ногами — грізно-смішні.

Товпа реве.

Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому

небі бовваніють червоні плями... Гаснуть... кругом імла, густа, важка, гнітюча.

Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться. Валка посувається до мосту.

Перевалилася.

Двигається табор. За ним остається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній.

Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город

налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться... як люди...

По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а знайшовши їх неживими, сідають біля

трупів і виють.

По кладбищу снується столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти

не може.

У його тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що

збереглося між ними.