Не вбивай. Батурин.

— Кого?

— Усіх... Гадаєш, Мотря — голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича,

тебе? Не любила я нікого і всіх. Не бажала я нічого — це гріх. А бажала я усього для всіх — волі

і слави. Чому ти не така, мамо, як колись.

— Яка, доню, яка?

— Горда, невгнута. І тебе доля зломила. Доля — то сила, а ми тільки люди. Доля і люди

— вороги споконвічні.

— Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його ім'я святе. Він не забуде

про нас.

— Про Україну забув.

— Господь не забуває про ніщо.

— Забув. Ворогам її кинув на поталу.

— І вороги не вічні. Нині нам, а завтра їм.

— Завтра буде запізно... Чуєш, мамо? Дзвонять дзвона. Похорони... похорони... ховають

Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар... А гуш! А гуш! А гуш!

Женіть його! Женіть! Бо шкода душ, бо шкода душ!..

Не прогнали... Пропало... О-го!

Любов Федорівна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну

похоронити. Ще більшою і кращою воскресне.

— Але коли?.. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління з болем у душі, зі страхом у