Не вбивай. Батурин.

Ані краса, ні старанність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки, зарівно

як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.

Трупи не похорочені лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для

постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги.

Хай над ними небесні зорі замість яких свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають.

Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.

Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби

злобно регочеться-дивується, бо ніщо не спиняє його лету: ні хати, ні мури, ні навіть дерева

крислаті. Ще тільки останки замкових мурів торчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці

велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до

слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.

Приказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею.

Батурин має стрінути доля Нінивії, Трої, Картагени і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають

повиснути не гарфи старозавітних співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як

на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко

крізь простори віків.

Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією

гетьманською...

Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара"

зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин.