Не вбивай. Батурин.

Не так він, як мати.

Не важко булаву до рук своїх дістати.

А важко донести щасливо до могили.

Глянь на тих, що досі її носили, і на того, що нині несе...

Де він? Де? Чому так забарився? Забув чи припізнився, чому вік не йде?

Грім землею трясе, повертаються вгору ріки, замкни, замкни повіки, бо з ума зійдеш,

збожеволієш!

...Я Мотря, я тільки Мотря, Чуйкевича дружина, на леваді квітка синя, в винограднику

китиця доспілого вина...

...Не пий, бо сон тобі присниться дивний. Я дивна, непритяменна...

Рідна мати не знала мене... Мати дитину жене у монастир. Круки злітаються на жир.

Бачиш? Скільки їх! Круки — це гріх! Злітаються на жир і крячуть. В небі ангели плачуть, що сон,

наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхів.

Мій сон згорів, але заграва триватиме віки... Та заграва — це слава...

Мотрині думки розліталися, як птахи, на всі сторони світа. Мотрі здавалося, що з ними

розлітається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями.

Встати, насилу встати, доволіктися до кафлевої печі і розбити голову, як глиняну посуду.

Пощо її?.. Не зведесь. У неї ні рук, ні ніг нема. Хіба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була друга,

Мотря — це була потуга, а тепер — неміч безсила, Мотря, як квіт, котрий підкосила судьби

невблаганна коса. Де ділась сила і краса, де ділись мрії і бажання, погасла зіронька остання,