Не вбивай. Батурин.

темрява і могила. Та не скінчився світ, з-над могили сонце встане, усміхнене, рум'яне, дихне

жадобою життя, нові думки, нове чуття, і знов воскресну я. Мотря губилася в думках.

Розпливалася в них, як річка в морі, як звук у просторі, як слід вірла у хмарах. Мотрі — нема.

Любов Федорівна сиділа біля постелі доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всіх

ліків, що мала у своїй домашній аптеці. — не помагали. Лікаря кликати не сміла. Він був біля

Кенігзена. Світлійший пркказав, щоб Кенігзен жив, поки його не переслухають і не покарають.

Лікар старався сповнити приказ світлійшого.

Для Любові Федорівни світлійший був незвичайно ввічливим. Не питав її про ніщо, обіцяв

ласку царську і заспокоював, що їй не станеться кривда. Вона вдовиця по Василю Леонтійовичу,

що через злобу гетьмана Мазепи втратив життя, спасаючи царя. На прохання матері згодився

злагодити долю її доньки. Хоч вона заслужила собі на велику кару, але ради пам'яті батька

світлійший дозволяє Любові Федорівні взяти поки що під свій догляд доньку. Обі вони не можуть

оставатися в Батурині. Ще нині дістануть карету і конвой, їх відвезуть у найближчий монастир.

Що дальше — рішить цар. Ще нині, значиться, їм треба в дорогу. Як же тут Мотрю везти?

Любов Федорівна клала зимну воду, розгрівала ноги доньки, цілувала її по рухах.

— Підніми свої повіки, глянь на матір свою безталанну, ти тепер для неї усе.

— Мати... Любов Федорівна... Тут?.. І тебе загнали в цей кут, звідкіля виходу нема...

— Не бійся, Мотре. Ще нині виберемося з того пекла. Переїдемо в місце захистне,

безпечне, заживемо. Подужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Богові, що пощадив нас.

— А їх?