Не вбивай. Батурин.

зробилося тихо. Лиш того почуття, немов то її розтягають і розшарпують, не могла позбутися.

Почуття прикре, аж болюче.

Коли б заснути кріпко-кріпко і не будитися більше...

Погасла коротка днина. Любов Федорівна запалила свічку і готовилася в дорогу. Мотря

лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.

В Любові Федорівни тільки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в

монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки і про синів. Сини — мужчини, дадуть

собі раду, а маєтків — пощо їй маєтків. Коли б Мотря жива. Сини... І Любов Федорівна

здригнулася...

Пригадала собі сина Василя, що був оженений з Апостоловою донькою. Апостол з

Мазепою пішов. Коли б цар не хотів карати зятя за провину тестя. Але ж бо Василь покійного

Василя Леонтійовича син. Що син, то не зять. Батько ближчий від тестя.

І вона заспокоїлася. Якось Бог дасть, коли б тільки щасливо перевезти Мотрю.

Заторохтіла карета, хтось легко постукав у двері. .

— Увійдіть.

Увійшов офіцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвійку винесли Мотрю, примістили

в кареті, обтулили, і карета двигнулася з місця. Торохтіла по замерзлій землі.

Любов Федорівна нахилилася над донькою, долоні свої тримала над її очима. Боялася,

щоб Мотря не побачила страхітливих палів.

Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро переїхала