Не вбивай. Батурин.

неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури,

заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман

— і серце починало бити живіше, по тілі розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче

ще раз майнути перед нею всіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось

розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг

довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до

рамен... "Мотре, сонце моє!"

Нараз не білі, але чорні коні й чорний віз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей

червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млісний! Болото з тіла, з мозків на

голові, на шпиці й на дзвони коліс. Не спинять возу, жене вперед.

Коням з ніздрів сиплеться полум'я. Від нього запалюються на полях збіжжа, по селах

стріхи, скрізь червоні віхи, горять ліси, жаль Божої краси, жаль України?.. Все для царської

потіхи...

Куди ви, куди, демони руїни? Криваві ваші сліди, криваві кидаєте тіні на життя... Прийде

каяття, та вороття не буде!..

Хто ви, люди? Звідкіль?.. З півночі?.. Невже ж там живе така людська порода? Від рода та

до рода озвірення народа, яка й кому з того вигода?.. Пощо вас тут? Жене вас кнут, щоб

підбивати світ? По трупах батьків, на кривду вдів, на плач сиріт антихрист вас жене...

Послухайте мене — верніться!

Не слухають, ні. Звірячий страх жене... Проклін їм, проклін, від Сяну по Дін — проклін!