Не вбивай. Батурин.

дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірше ніж війна, — бунт!

"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"

Мотря після допросу лежала в боковій, далекій кімнаті сама-одна.

Знала, що за дверима і під вікнами стоять вартові, котрим приказано "со всяким

остерегательством" присмотрювать за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона "утечки не

учинила".

Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками

позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.

І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося иа майдані і в маштарці. Чула

тільки стріл, але за останні часи так до стрілів привикли, що не гук, а тишина бентежила її.

Щолиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була

здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться

двері й увійдуть кати.

Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого

могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися

перед нею, забираючи з собою останки сил.

Тривала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки

свідомості, терпли руки й ноги, переставало бити серце, ось-ось, і полетить стрімголов, як летіла

колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич.

Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканню сил, у вихрі