Не вбивай. Батурин.

Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана.

Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його.

— Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз!

На майдані "під караулом" стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих

родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й контуші,

нав'ть чоботи москалі з них позабирали для себе, робили вражіння відірваних від шибениць або

знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізею, кинутих на поталу

диких звірів.

Меяшиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кождому в очі. Шукав між

ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля. котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не

було. Князь сердився.

— Де полковник Чечель? — гукав. — Хоч би з-під землі, а я його мушу добути.

Козаки здвигали раменами.

— Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди.

Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.

— Говори, де полковник Чечель?

— Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий.

— Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то

язики повириваю, шкуру живцем здеру.

Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх.