Не вбивай. Батурин.

салю. Князь велів позачинювати вікна і двері. Ним трясло. Продрог і нервувався. Скорій сидів

біля стола блідий, тер рукою чоло.

— Ти, Петре Павловичу, тут? — спитав князь, побачивши його.

— Я, князю, тут, — відповів Скорін, щоби щось відповісти.

— Не цікавишся ділом?

— Нездоровиться мені.

— Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не

тямлю. Їй-Богу.

Він тер руки і ходив по салі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того

привик, що й цар так бігав, коли розсердився.

— Кожде зухвальство має свою границю, в хахлів воно безграничне.

Світлійший вдавав, що він спокійно і ділово дивиться на річ.

— Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!

— Це не люди, — завважав сонний офіцер, — а звірі.

Князь згірдлчво подивився на нього:

— У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі, звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а

люди, і то більше розвиті, ніж не один із вас, господа.

Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але

побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.

— Отеє хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. Разом з ними я весь світ підбив би,