Не вбивай. Батурин.

— Виш які! Падло! Тю!

Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на

коліна і не благав пощади. Обхопило їх нестямне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця.

Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб

найскорше відійти від нього. Те хахлацьке завзяття дратувало Меншикова доостанку.

Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога

мучеників.

— На коліна! — гукнув. — На коліна!

Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч салдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх

сокрушити.

Князь повів очима по товпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось

сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці.

— Не смій! Лиши! Лиши! — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок

продирався крізь товпу. Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки, і, побренькуючи

ним понад головами товпи, кричав: — Це мій батько! Не смій!

Меншиков відскочив, подався у двері, салдати загородили дорогу до сходів, офіцери

окружили князя.

— На паль його! — гукнув світлійший. — Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть!

Райтари кинулися на парубка. Почалася борня.

— Живим не дістанете мене! — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе.