Не вбивай. Батурин.

рішався. — Так годі... — він підняв голову ще вище і, звертаючись до придверних райтарів,

гукчув: — Відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!

Райтари в одну мить сповнили його волю. Саля наповнилася димом, шумом, гуготом,

усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в

напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених,

окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані верівками, ременями, навіть ланцами від возів, а за

ними мур московських салдатів з шаблями й рушницями.

Були там сердюки, хоч немилосердно скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі,

ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки,

котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів, у тій важкій не по їх віку і силам

пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій

обов'язок супроти рідного города й гетьмана свого. І цей присуд вони почули.

— Бунтарі, хами, ізмєнніки! — гукнув на них Мениніков не своїм голосом, високим, як

свист, і пронизливим, як скрип колеса. — Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу,

собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської

влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота від усякого бунту і зради, що

ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес... ваші родитимуть уроди на світ. Черкаське кодло

мерзотне, ви, ви... — і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і

приступував чобітьми, аж побренькували остроги. — Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати,

як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають, і земля зробиться неродючою