Не вбивай. Батурин.

надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не

осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!

Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не шевельнувся. Салдати задеревіли. Лиш

котрийсь із козаків не втерпів.

— Та й розходився як! — промовив до свого сусіда. — Верещить, мов на пуп.

Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше.

Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на

безборонних.

Офіцери зжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити.

Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого індиценту. Хтось кинувся у двері.

За ним побігли й другі. Окружили князя.

— Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної

руки. Лишіть це діло "палачеві". Вони на таку честь собі не заслужили.

Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за

батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно

схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх

незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився другим чоловіком. Тонка, хоч

блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади, облітала з нього, і світлійший

князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав

ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скрихтіли, плював у лиця: