Не вбивай. Батурин.

Побачив Меншикова на чорному коні, — за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі

кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.

Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по

коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував

ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною

обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.

"Кат", — майнуло Скорінові через голову. "Кат", — хоч світлійший на ката не подобав, бо

був дрібний і невеликої сили.

Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до

ціловання сотворених устах.

— Здорові були, Петре Павловичу! — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те

вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

— Здоровля желаю вашій світлості, — глухо відповів Скорін.

Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра

не стане він любимцем царя).

Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх

там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і

пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.