Не вбивай. Батурин.

— Консеквенції в такій процедурі не бачу.

— Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.

— Гетьмана, — почав, — маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів

ним бути.

— Ха-ха-ха! — зареготався князь. — Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми

не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої

принципи і свої власні кодсеквенції.

Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Там лежала Мотря.

— От я й забув вашій світлості сказати, — почав, ніби про якесь байдуже діло. — В

гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну.

— Мотрю Василівну? — мало не крикнув князь. — Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж

велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто!

— Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, — поправив Скорін.

— Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, — замахав руками князь. Але по

хвилині надуми признав. — Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його

донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря.

— З гетьманом за Десну не пішла.

Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна.

— Advocatus diaboli[3]. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна