Не вбивай. Батурин.

— Так, князю, негарно я себе почуваю.

— Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат, потерпи!

Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть

пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на

його вузьких грудях і мигтіли за кождим поворотом його неспокійної фігури.

Інші члени того так званого суду тримали себе менш-більш як звичайно, себто ставилися

байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять чи двадцять разів, чи будуть

припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо, або застромлять на паль? Буде, як скаже

світлійший. На те у нього й інструкції царські, — а вони, що таке вони? Покликано тільки для

більшої поваги, так сказати — для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один

одного, чому світлійший не починає діла. Скорше пічне — скорше скінчить. А світлійшому якраз

захотілося думати.

Стоїть при вікні і дивиться на зруйнований город, не так, як дивився колись Єремія, о ні!

Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici[4] —

він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось

такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його

цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина

вивезти не тільки гармати, зброю, припаси муніції, але також якнайбільше грошей, срібла,

дорогої посуди й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та

ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину