Не вбивай. Батурин.

"От тобі жінка!"

Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.

"Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть,

розгадає колись чоловік, тільки свого призначення ні".

Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.

Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. Нарано не буде видно тих калюж

крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млісно...

В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло.

Батурин не ревів, лиш гуготів глухо.

"Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили, — кати". Несвідомо ноги

згиналися в колінах. Кляк, голову похилив над стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили

покійника, став шептати молитву: "...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм...

вічний упокій... вічний упокій". Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг

спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно...

Благовістилося на день.

ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

— Петре Павловичу! — гукав знайомий голос.

— Петре Павловичу! — і хтось шаблею грюхав до вікна.

Скорін глянув, — світлійший.

Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.