Не вбивай. Батурин.

жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже.

— Сумніваюся.

— Побачимо.

І вони увійшли в двір.

НА СУД!

Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Цей випрошувався як міг.

Нічого гидкішого і більше противногоого не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей

за те, що боронили своєї справи, — де тут провина? Де предмет злочину?..

Не йти, не йти туди за що в світі. Прямо сказати:

"Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!"

Але за кождим разом він почував кривда, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би

там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він, і може прийти такий момент, коли вій

їй поможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то

можна і його переконати.

І Скорін пішов на суд.

До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він —

вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати, — полковник!

Повів рукою по чолі, протер очі, поправів чуб і мовчки сів за стіл.

Почував на собі хитрий погляд світлійшого.

— Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться.