Не вбивай. Батурин.

Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатися перед нею, скинути гріхи.

Нагадувалися слова псалмопівця: "Умиєши мя і паче сніга убілюся".

— Приміщу вас у возі, — почав, — як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До

Скоріна ніхто придираться не посміє.

Мотря всміхнулася гірко.

— Забуваєте, Петре Павловичу, — сказала, — що ви полковник в армії його величества

царя.

Облила його кров.

— Ні, Мотре Василівна, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і

скажу, що зробив. Не жахаюся кари.

Подивилася на нього довго-довго.

— Ви, Петре Павловичу, справжній герой.

— Я, Мотре Василівна, тільки чоловік.

— Бути чоловіком в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені

хочеться бути як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина

втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре

Павловичу. Щирим серцем дякую вам.

Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі,

вклонився і вийшов.

Скорін вернувся до вартівні.