Не вбивай. Батурин.

дивиться на те...

Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.

"Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?"

З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва, і в її блесках оживилося бліде

обличчя Мотрі... "Оживає?"

І йому зробилося страшно. Не може піднести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб

вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з отою тічнею вовків, прощення прохати за тих,

що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо жарене їх світлостям на

пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї

мерзенної гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть... А там все ще

мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалиш, з-під жужелиці і

ріжуть, як худобину, — людоїди. Кому того треба? Защо? Пощо?

Плутаються гадки... Бачить свій батьківський двір, інколи з вічними лампками, батька, що

читає Святе письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як

вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у

грязі, як свиня.

Іменно — як свиня!..

Соромиться самого себе.

Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька

куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що-не один