Не вбивай. Батурин.

— Дурні ми з тобою, брате.

— А тобто чому?

— Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще

попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім

тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло.

Товариш зацитькував його.

— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.

— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.

— То нащо двигати трупа?

— Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.

— Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.

— За трупи?

— І за спирт з аптеки — особливо.

— Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.

— Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих.

— О-соб-ли-вих.

Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.

В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.

— Нічого собі, — завважує салдат.

— Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.