Не вбивай. Батурин.

Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бік ріки, вже й заграва, що б'є від

догорюючого города, не зраджує їх ворогам.

Приймають збігців у свою опіку ліси й поля.

ПОЛІТАВ СНІГ

Політав сніг. Зразу дрібними, а там і великими, щораз густішими платками. Та не білими,

а червонуватими, рудими, ніби паленів на вид того, що діялося кругом. Сипався сніг. З чорно-

бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманітно на руїни міста, на

згарища й на безчислені трупи, що лежали кругом, ніби, казав би ти, милосердне небо хотіло

вкрити смертельним рядном того великого покійника, якому на ім'я — Батурин... Втихомирися,

засни, ти заслужив собі на вічний упокій!

Але вітер не хотів спокою. На пожарищі зривалися вітряні труби, поривали попіл, іскри,

недотлілі ганчірки, жмутки людського волосся, гралися ними, мішали все те з білим сніговим

пухом у сумішку брудну й несли на Гончарівку. З глумливим сміхом і з реготом диявольським

кидали на гетьманський двір.

Чорт женився з бідою. Тішився радістю великою з приводу свого нинішнього тріумфу.

Такого Каїнового вчинку не бачив він давно. Цвітучий город перемінено в одну довгу та

широку могилу, людському тілу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цілі століття

буде палити свідомість народів, як тавро, випалене на серці розпаленим залізом.

Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом і не пускають нікого. Не

одна ватага салдатів заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але їх здалеку відганяли, як