Не вбивай. Батурин.

платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.

Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.

Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки,

як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитаються гілляки, і

від них чорні тіні на білий сніг падуть.

Сніг паде.

Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясені, клени, а поміж ними стежки,

вулички в'ються, то знов розлогі муравники зі статуями і грядками всіляких заграничних квіток, то

ставок з містком до острову, а там уже ні стежок, ні грядок, лиш усяка деревина, усякі корчі густо

по власній уподобі ростуть, ніби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кінця немає.

Тільки де-не-де захована поміж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив

відпочивати. Дивився на небо, на хутори далекі, розкинені кругом, на церкви з золоченими

хрестами, що мерехтіли в синій далечині, дивився і думав про долю тієї країни.

Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з

лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє.

Сніг паде...

Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно паде. Може, він горами великими ляже, аж до

неба... Може, вкриє собою і живих, і трупів, і зло, і добро. І не буде ні пожежі, ні крові, лиш один

великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її

зловити. Являється нова).