Не вбивай. Батурин.

Не здержати того злочину страхітного, не спам'ятати побідників, не пригадати їх, що й

вони люди. Ні, ні!.. Втікати, втікати від них.

І Чечель щасливо пробивається в напрямі Гончарівки. А з ним коваль і його гурт, з ними і

Мотря.

Москалі, не стрічаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якісь

відділи і, не знаючи, що це їхні брати, які з другого боку увійшли в город, беруть їх за козаків,

котрі подалися взад, і стріляють на них. Тамті відстрілюються, добру хвилину триває це

непорозуміння, а за той час Чечель зі своїми щасливо доскакує до Гонча-рівки, зводить по

дорозі бій з відірваними московськими відділами, що пустилися на дозволену грабіж, як гієни й

шакали на жир, і, користуючися загальним безладдям і суматохою, в котрій не розбирається

ніхто, добре відомими стежками й хащами вискакує з города і окривається в байраках і

очеретах.

Летить за ним дика оргія звуків, тріск пожежі, луск самопалів, плачі, зойки й ридання

мордованих людей, п'яні крики побіди, жалісний рев худоби, все це перемішане з собою,

страшне, жахливе, велике, як кінець світа.

Летить, спиняє його, як докір, як грижа совісті, як прокльон, за те, що він кидає

безталанний город і що не гине разом із ним.

Але останки тверезого ума кажуть йому рятувати те, що в кождій війні найважніше й

найцінніше, — останки регулярної армії, за котру він, як вожд, має відповідь дати.

Рятує.