Не вбивай. Батурин.

Тими стежками колись "він" ходив. Може, це його думки шелестять з останніми

листками... (Зжахнулася...) Він?.. Гріх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох...

Терновий вінець, коли ж тому кінець?..

(Мотря хусткою голову обтулює щільно).

Сніг паде...

(Думка шовковою ниткою снується)... Там, у тому дворі прощалася з "ним"... Як поїду за

Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці... Не

поспів... А тепер — запізно... Тепер усьому кінець... лиш не її... (Затулює уши руками)... Той крик

вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе... (Замість думок являються

питання). Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартівником у Батурині

лишилась... Мала ключ від другого світа... (На цей спомин здригається ціла)... Огонь-лід, лід—

огонь, лід... Сніг паде.

...(І знову питання)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут,

а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки...

І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину

посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?..

(Відповідь). Як то пощо?.. Захищати його... (Питання). Попелища і трупів?.. (Відповідь). Хоч би й

того, вона і Батурин одно...

Там він руку на себе наложив.

Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав.