Не вбивай. Батурин.

плани.

Вперед, вперед, бо за ними лиш сором і муки...

Москалі заливають Батурин. Гасять пожар кров'ю і трупами людей. Живих кидають туди,

дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи рятунку, ловлять їх

і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар,

як на сковороду м'ясо, як вареники в окріп. Займається одіж, жариться живе тіло людське, і

противний сопух розноситься кругом.

Неймовірне, страшне автодафе.

— Нелюди! Звірі! — верещать жінки, кидаючися, як львиці, на ратників царських, але їх

розпучливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. "Ось вам!" — і вони за

волосся волічуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами

мушкетів.

Перемога, побіда, заїрське божевілля!

Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не

знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою

винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську.

Так лютує і скаженіє тільки вода, прорвавши греблю, і пожар, вихопившися з тих меж, у

які вложив його промисел людський, так скаженіє безумне й бездушне живло. У звірів куди більш

милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не

здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла.