Не вбивай. Батурин.

круків від падлини. Світлійший приказав; щоб у грабіжників стріляти, а кого з награбованим

добром приловлять, того на гілляку.

Перед головними ворітьми, у сторожівні, стоїть московський офіцер. Він пильно стежить,

щоб ніхто до двора не наближався. На липах в'їздової алеї хитається кілька чорних мішків. Так

здалеку, в нічних сутінках виглядають повішельники, яких звільна присипає, мов вибілює, сніг.

Жадоба гетьманських скарбів завела їх туди.

Тихо круг гетьманського двора. Живої душі тепер у ньому нема. Лиш біла паня ходить по

покоях, руками чеше довгі коси і зітхає.

Двірська прислуга, розуміючи, що не оборонить панської домівки, розбіглася на чотири

вітри. Кого дігнали і вбили, а кому поталанило крізь великий гетьманський сад до очеретів і

лодкою передістатися на другий бік.

Тільки старий дворецький не втікав. Як надбігла перша московська ватага, він собою

заступив їй двері.

— Покажи нам, де гетьманські скарби?

— Не знаю. Я їх не ховав.

— Половина тобі, а половина нам. Не бійся, не скривдимо Покажи!

— Не знаю і не покажу.

— Так ми тебе, — і почалася намова не словами, а ділом.

Питали його кнутами й огнем — не виявив нічого. Скатокваного вкинули до темниці, щоб

нарозумився.