Не вбивай. Батурин.

небезпечно, покину все — і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми

заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя.

— Наказний полковнику, — почала Мотря. — За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною

хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не

буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною.

Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас,

зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.

— Пусти мене, пусти! — стала благати Носа. — Якщо в тебе є крихітка серця, послухай

мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!

— Хочу, щоб ти жила, — мусиш жити!

— Противний ти мені.

Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати

по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали,

вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи леду. Руками чіпалася стін, але стіни були

ховзкі, й долоні зсувалися по них, як по шклі.

Останки свідомості рвалися, як шматочки кружева, як нитки шовкові, розпливалися, як

хмарки по блакиті, канули в порожнечу.

Останні звуки, які болючо вверчувалися в її уши, це був луск важкої мужеської ходи.

Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного

чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.