Не вбивай. Батурин.

І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від

брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродною силою,

подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю

кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а

завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жмінка тих козаків, що не погибли

ще, обороняючи воріт. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до

крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або

побідити, нічого третього для них нема.

Не устоїться ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон

чимраз дальше посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих,

засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіли. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.

-Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою,

не помічають. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його

плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком скрадаються попід, мур, ближче, ближче до брами...

Підходять під вал, стають у чвірки, в боєвий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з

усяким приладдям, котрим зруйнують город.

— Вертайтеся!

Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це

неможливо. Йому остається одна тільки дорога — пробиватися дальше, через ріку, в поля, ген-

ген, може, аж на Січ.