Не вбивай. Батурин.

б'ється, як дзвін, — ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями.

Спотикається на сухих корчах, паде. Господи, невже ж ти не даш сповнити їй діла, від котрого

так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як черваки, ворог

допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти, — Боже, світе!

...Встає. Ще трохи, ось і вже, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?

Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до

замка, замок заржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не

зрушувані здавна, — насилу відчинила й увійшла.

Сопух і темрява кидаються на неї.

Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпається стін, бо сходи ховзкі,

повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть

пальці — невже ж це смерть?

"Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!.."

По сходах збігає вдолину — паде... Вставати, йти!

Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, паде. Кінець...

"Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!"

Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до

креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... Кров...

Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило

підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і