Не вбивай. Батурин.

брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль,

щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і

хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами

лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі,

валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського

м'яса і гною. "Гу-у! У-у! О-о!"

Мотря долонями затуляє уши, щоб не чути тих зойків, стонів, реву. Це вже не люди

кричать, а добуває з себе останніх, передсмертних звуків якась жахлива звірюка, твориться

щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки

відповідь, одно тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й

непередвиджене і для батуринців, і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по

обидва боки, лишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людського тіла, ніби

нову перегороду, греблю а поміж двома ставами людської злості й завзяття.

Москалі гадали, що батуринці висадили замок у воздух. З перестрахом сліпим, який не

знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.

Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков,

щоб спинити втікачів.

— Куди тікаєш, стерво! — гукали царські офіцери.

— Завертай назад!

В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Салдати скакали з берегів, щоб перейти