Не вбивай. Батурин.

майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері

наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.

— Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її

до широких, мужеських грудей.

— Не втечеш, аж тепер ти моя!

Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький

наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.

Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно

робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.

...Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.

І тепер вона у його руках — безборонна.

Коли б так ніж, коли б її штилет!

Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним

бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

— Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я

не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю.

— Краще забий мене.

— Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів.

— Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?

— Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не