Не вбивай. Батурин.

ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони потопали. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.

Та ніхто їх не слухав.

В цей мент біля воріт явився диякон. В правій руці шабля, у лівій хрест. Біля нього донька,

а коло них старий золотар.

— З Богом — вперед! — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.

— Діти, за нами! — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків,

старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на

ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які

вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду

привикли вірити змалку.

Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба

якнайдальше від мурів.

Ішли...

І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та недалеко. Пригадала собі, що в неї є своє

окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурта, притулилася до

останків муру, переждала, аж товпа перевалилася на другий бік, і по сходах, що вели до

колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.

Озирнулася.

Батурин все ще горів. Одно велике, червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили

люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там знімалися стовпи й димарі, як щогли