Не вбивай. Батурин.

Пробивається...

А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя,

як потопа... Пропало!

— Тепер на тебе черга, — сказала Мотря, збігаючи вдолину.

Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її

схвильованою до краю уявою порохова вежа.

— Щоб лиш дібратися до неї!

Боялася не тільки ворога, але й своїх — людини.

Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо: Сповнити своє діло,

відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину.

Не хоче бачити його — і не буде.

Спотикалася на теплих ще головнях і на зимних уже трусах. Падала, підносилася, з

жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед.

Нічого вже більше не звала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім

того одного, щоб якнайскорше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасення від мук, від сорому

і від неслави, її і її земляків.

Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одіж на собі. Скоріш, скоріш,

бо ворог настигає.

Щоб до вежі — там усьому край. Один момент — і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і

пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце